Робив ампутацію кухонним ножем під завалами: історія військового хірурга Олексія Носулька
Військовий хірург Олексій Носулько провів одну з найекстремальніших операцій не в лікарні, а у вузькому проході між бетонними плитами зруйнованої будівлі, лежачи поруч із пораненим військовим.
Історію служби та найважчих випробувань лікаря розповіли Медичні Сили ЗСУ.
До повномасштабного вторгнення Олексій Носулько був цивільним комбустіологом – фахівцем із лікування важких опіків.
Він працював у Центрі термічної травми та реконструктивної хірургії в Дніпрі, проходив військову підготовку в резерві та щороку їздив на збори.
25 лютого 2022 року, одразу після того, як підготував рідну лікарню до прийому поранених, мобілізувався до лав ЗСУ.
Набувши досвіду військової хірургії, Олексій виїхав на Запоріжжя в передове хірургічне відділення. Першу ротацію чоловік пройшов у січні 2023 року під Гуляйполем.
"Тоді війна мала позиційний характер, і великої кількості поранених не було. Звісно, постраждалих чимало завжди. Їх привозили з поля бою чи стабпунктів у важкому стані, майже завжди мала місце політравма та недіагностовані пошкодження. В цих умовах наша група, що працювала в передовому хірургічному відділенні, відточувала навички", – розповідає Носулько.
4 червня 2023 року на цій ділянці фронту почався контрнаступ. Лише за першу добу команда лікаря прийняла близько 150 поранених.
"Перші три доби були настільки важкими, що фактично злилися в один безкінечний день. За перші 24 години контрнаступу ми пропустили близько 150 поранених різного рівня складності, від простих легких осколкових поранень, акубаротравми і гострих психотичних реакцій до найважчих травм: ампутацій, множинних проникаючих поранень грудної клітки, живота, голови", – згадує Олексій.
Найекстремальніший виклик стався влітку 2024 року. Унаслідок авіаудару завалилася будівля, під якою залишився поранений боєць. Його ноги були затиснені бетонним перекриттям вагою в кілька тонн.
Побратими вирили вузький лаз, але дістати його було неможливо. Єдиний спосіб врятувати життя – ампутувати кінцівки просто під завалами.
"Коли я приїхав на місце, то побачив вузький хід між бетонними плитами, які трималися на автомобільному домкраті. Біля пораненого могла розміститися лише одна людина, працювати можна було тільки лежачи", – згадує хірург.
Спершу в бетонну "пастку" проліз бригадний анестезіолог: забезпечив бійцю дихання, поставив крапельницю, ввів знеболювальні. Потім до пораненого дістався Олексій.
"Праву ногу ампутував без особливих складнощів, а ліва була частково похована під уламками щебеню і бетону. Довелося руками викопувати нішу – завів туди турнікет, почав через колінний суглоб відсікати кінцівку. Дія наркозу почала слабнути, і мені в нішу скинули шприц з препаратом.
Скальпелі всі попереламував, і через ту ж нішу я отримав звичайний кухонний ніж, яким я продовжував цю ампутацію. З величезними труднощами мені таки вдалося ампутувати другу ногу. Після чого нас з постраждалим витягнули з цієї нори", – розповідає Носулько.
Боєць перебував у свідомості всі 6 годин, поки його намагалися витягнути побратими. Він страждав і просив товаришів скинути йому пістолет.
"Мене кілька разів питали – чи було страшно, чи були сумніви, лізти в ту нору чи ні? Адже дійсно був шанс, що під вагою чотириповерхового будинку перекриття складеться і нас обох розчавить.
Мабуть, моя відповідь: недарма ми крім лікарських костюмів носимо ще й погони. Інколи треба подолати страх, зробити крок вперед, не просто як лікар, а як бойовий офіцер. Мій страх – це ніщо в порівнянні з тим усім, що пережив сам пацієнт", – каже Олексій.
Після ампутації обох ніг пораненого евакуювали в стабілізаційний пункт, де йому очистили рани, провели протишокові заходи і конверсію турнікетів. Пізніше його перевели у шпиталь.
"Ми обоє були повністю вкриті пилюкою і брудом. А потім ми перемістили пацієнта в наше ПХВ (передове хірургічне відділення). Вже там з "форми 100" я дізнався його імʼя. Я його не називатиму з міркувань медичної етики. Знаю, що він вижив, пройшов через декілька важких операцій. Зараз після тривалої реабілітації хлопчина ходить на протезах.
Мене це мотивує працювати далі. Проте не впевнений, що ця історія зможе вплинути на інших медиків. Адже вона про те, що служба військового лікаря – це зовсім не завжди тепла стерильна операційна і нормальні безпечні умови", – говорить лікар.
Олексій згадує, що на перших ротаціях йому допомагали досвідчені колеги з Києва, Хмельницького, Запорізького шпиталів. Зараз він сам командує зведеним медичним загоном.
Але зізнається: коло його спілкування серед цивільних колег звузилося.
"Звісно, дуже багато цивільних медиків старанно виконують свої обовʼязки, лікуючи поранених військовослужбовців. Але тріщина між нами і ними зростає, особливо після того, як цивільних лікарів майже стовідсотково забронювали. На військових медиках лежить дедалі більше завдань: від лікування поранених в тилу і участі у військово-лікарських комісіях до постійних поїздок на ротації.
Ті 85% військових медиків, які прийшли з цивільного життя на початку війни, фактично поставили свої життя на паузу. Багато в кого руйнуються сімʼї, бо батьки чи матері бачать своїх дітей раз на місяць, а може і рідше", – ділиться лікар.
Вдома на медика чекає кохана дружина і син. Мама хвилюється і за Олексія, і за його молодшого брата, який також долучився до війська.
"У мене підростає маленький син. І розумію, що все те, що роблю, – це заради нього та інших дітей. Щоб війна не перейшла у спадок їхньому поколінню, – підсумовує військовий хірург.
Олексій Носулько закликає усіх українців долучатися до оборони та допомагати військовим, адже можливе "перемир’я" лише стане паузою для нарощування сил ворога.
"Все повинно працювати лише для оборони, як це було в Британії під час Другої світової війни. Тобто праця на оборонних заводах, трудові повинності для всього населення і масова та якісна військова підготовка для всіх, хто може тримати зброю. Але це лише моє трохи фантастичне бачення, бо поки що більшість в нашій країні живе досить розслаблено", – вважає лікар.
