Брата затримали "ДНРівці", а батько радів, що прийшла Росія. Трагічні реальності сімей, розбитих окупацією Маріуполя
21 травня виповниться три роки, відколи Маріуполь опинився в окупації. Коли останній український захисник покинув територію заводу "Азовсталь", РФ встановила повний контроль над містом.
Російські військові, за офіційними підрахунками, вбили близько 20 тисяч людей, але справжня кількість може бути значно більшою.
Окупанти зруйнували майже все місто дотла. Почалися репресії, заміщення українців мігрантами з глибинок РФ, рекет і повсюдна пропаганда.
Водночас російська окупація залишила ще один болісний слід, неочевидний з першого погляду. Розбиті сім’ї.
Як спілкуватися з рідною мамою, коли вчора вона любила Україну, а сьогодні – повірила російським фейкам? Як захищати Україну на фронті, знаючи, що батько підтримує окупантів?
Ці болючі запитання постали перед маріупольцями, чиї рідні залишилися там – у місті-привиді, куди росіяни завезли своїх пропагандистів раніше, ніж гуманітарну допомогу.
"УП. Життя" поспілкувалася з трьома маріупольцями, які втратили не лише дім, а й минулі стосунки з найближчими людьми.
Звісно, деякі люди, не дотичні до контексту війни, можуть подумати, що "все не так однозначно" і проросійські погляди деяких містян – органічні.
Однак історії героїв цього матеріалу вкотре підтверджують: підтримка РФ серед деяких українців – це або стратегія виживання через заперечення реальності, або відгомін багатьох років пропаганди.
Далі – пряма мова наших героїв. Деякі імена були змінені або приховані з міркувань безпеки.
Світлана Корабльова, 38 років
Фотографка, комунікаційниця
"Бабуся вважає винною українську владу, Європу, США – кого завгодно, тільки не росіян"
Я проживала у Маріуполі від народження.
До війни я була щаслива. Почала жити разом із моїм другим чоловіком. З роботою було все супер: я працювала фотографкою, розвивалася, займалася активізмом, реставрувала старовинні двері у місті, щоб зберегти його історію…
Ми з чоловіком, сином і донькою виїхали з Маріуполя 24 лютого 2022 року. Я спершу сумнівалася, але коли побачила своїх переляканих дітей у сльозах, зрозуміла, що маю збиратися. Буквально на третій чи четвертий день після виїзду біля нашого будинку вже почалося пекло, тож ми встигли.
Місто, з якого я виїжджала, можна назвати словом "заціпеніле". Усе ніби завмерло, люди поховалися. Не працювали магазини і заправки. Було пусто, страшно – такий стан врізався в мою пам’ять.
У Маріуполі залишилися моя бабуся, тато і перший чоловік, батько моїх дітей. Виїхавши, я одразу почала обдзвонювати всіх, пропонувати допомогу. Бабуся сказала: "Я з котом нікуди не поїду". У людей не було повного розуміння небезпеки.
З матір’ю я не спілкуюся з 2014 року – вона мешкає в Санкт-Петербурзі. Спочатку ми намагалися знайти точки дотику, але згодом я стала для неї "фашисткою" і "нацисткою".
З батьком ми спілкувалися до 2022-го, потім перестали. З бабусею ще зідзвонюємося, але домовилися говорити тільки про побут, онуків та її квіти. Бо я люблю її як людину, а її погляди – ні. Коли вона почала щось нав’язувати, я вирішила уникати розмов на політичні теми.
На початку повномасштабної війни бабуся ховалася в підвалі своєї п’ятиповерхівки. Був приліт у її будинок – дякувати Богу, ніхто не загинув, але дах був пошкоджений і квартира постраждала від дощів. У мого батька дім повністю знищили, але він продовжив дотримуватися проросійських поглядів.
Жили вони ці три місяці жахливо. Коли з’явився хоч якийсь зв’язок, бабуся вже не мала ані здоров’я, ані сил. Мені здається, тоді вона чудово розуміла, що її обстрілюють росіяни. Але коли ти в стані такого стресу, напевно, немає змоги рефлексувати або шукати винних. Спочатку вона ще щось говорила, а потім закрилася. Їй боляче повертатися до тих спогадів.
У 2022 році, коли в деяких районах міста з’явилось світло, там організували пункти, де можна зарядити телефон. На цих точках росіяни одразу поставили вантажівки з телевізорами, де транслювали свою пропаганду. І це працює. Я бачу, що три роки в окупації справді вплинули на бабусю. Вона стала більш агресивно налаштована проти України.
Ми з нею іноді зідзвонюємось, хоча зі зв’язком все погано. Вона розповідає, як ремонт робить, до лікарів добирається, стоїть по 5 годин в черзі за пенсією. Але вона вважає винною не Росію, а українську владу, Європу, США – кого завгодно, тільки не росіян.
Моя бабуся – радянська людина. Була в компартії, навіть уже за незалежної України балотувалася від КПУ. І її цінності сформовані на тому, що СРСР – це найкраще, що було в житті. Але своїх однолітків, які не застали СРСР і все одно не здатні нормально проаналізувати інформацію, я не розумію.
Напевно, люди бачать те, що хочуть бачити. Якщо в тебе в основі лежить переконання, що винна Україна – ти завжди знайдеш цьому підтвердження.
Я вважаю, що усі проросійські думки місцевих – результат системної токсичної пропаганди, яка закладалася ще до здобуття Україною незалежності. Моєму поколінню вже викладали історію України, а моїм батькам – ще радянську. Прабабуся пережила Голодомор, розповідала про нього нам, але бабуся сприймала це не як злочин радянської влади, а як якусь "засуху" чи "неврожай". Ніби це природні обставини, а не геноцид.
Такі наслідки промивки мізків, яка руйнує родини. У Європі, наприклад, родинні цінності були важливі, а в Радянському Союзі дітей з малого вчили, що можна здати свого батька, якщо він "ворог народу". Єдина релігія була – партія, Сталін, держава…
Звісно, я вважаю ставлення батьків до мене дуже несправедливим. Я нічого поганого їм не робила. Мені дуже прикро, бо не можу їх обійняти, прийти до бабусі на чай чи відсвяткувати разом Новий рік. Це боляче. Але я розумію, що вони дорослі люди. Кожен із нас визначився зі своїми цінностями.
Дітям я ніколи не кажу, що "бабуся погана". Я все одно хочу, щоб вони бачили своє коріння в Маріуполі, відчували, що десь є рідна людина. Але з віком їм все складніше з нею розмовляти. Моєму сину скоро 18 років, і коли бабуся каже, що йому краще поїхати в Маріуполь, щоб його не мобілізували в українську армію, він дуже різко на це реагує.
З рідним батьком він не спілкується – дуже злиться через його проросійські погляди. 12-річна донька також перестала з ним контактувати, хоча я в це ніяк не втручалася. Думаю, їм просто більше нема про що говорити.
"Історик", 42 роки
Військовослужбовець ЗСУ
"Я 10 років чую від батька: "Україна зносить Маріуполь"
Я народився і виріс у Маріуполі. Отримав вищу історичну освіту, тому маю відповідний позивний, але понад 8 років пропрацював на "Азовсталі". Мій старший брат – кандидат політичних наук, воював в АТО.
Наші батьки, яким уже за 70, залишаються в окупації. З мамою ми спілкуємося щодня, але з батьком завжди була дуже складна ситуація. Через його проросійську позицію війна остаточно розірвала наші стосунки. Вони з мамою навіть розʼїхалися по різних квартирах.
Наші будинки розміщувались у мікрорайоні Східний, де буквально за 300 метрів поле, а далі – окупована територія, так звана "ДНР". На нашій околиці міста все почалося ще у 2014-му, коли був перший наступ на Маріуполь, але це не порівняти з тим, що було у 2022-му.
До 22 березня нас обстрілювали. Потім зайшли "ДНРівці", і майже нічого не прилітало, але почалися зачистки, перевірки. Мені дуже пощастило, що на нашому районі хоча б авіації не було. Уже на фронті я з нею зіткнувся, і це справжнє пекло. А в центрі Маріуполя обстріли були аж до травня – і з кораблів, і з літаків.
Батько залишився у своїй квартирі, яка вціліла. Він все чудово розумів, бачив російську форму і техніку, але йому це подобалося. Я вже 10 років чую від нього одне й те саме: "Україна зносить Маріуполь", "Україна винна".
Я тричі дивом рятувався то від кулі, то від осколка, коли ходив містом чи варив борщ у дворі. А батько приходив до нас додому, твердив свої проросійські думки. Я відповідав: "Мені вистачає війни зовні – не принось її сюди". Він теж боявся загинути, та все одно казав: "Це все через вас".
Потім так звана "контррозвідка ДНР" схопила мого брата на одному з блокпостів через татуювання. У них якась фіксація на цих татухах. На щастя, росіяни не дізналися, що він військовий, бо мій брат – людина титанового самовладання. Йому вдалося виїхати з міста.
Я одразу хотів виїжджати, але остаточно вирішив, коли моя колишня дружина з Києва подзвонила і сказала: "У нас є вільна квартира, приїжджай". Я придумав легенду, що їду до жінки, бо якщо не приїду – подасть на розлучення. На одному блокпості, явно ФСБшному, мене почали розпитувати, але повірили в цю історію.
По приїзду в Київ я пішов у військкомат – зараз служу в піхоті, виконую свій обов’язок. До речі, батько досі не знає, що я в армії. Мама не каже, бо він не вміє тримати язика за зубами.
Чому він за Росію? Я досі не можу розгадати… Як історик, я намагався знайти відповіді на це запитання. У мене і батько, і мама – з сімей репресованих, прадід по маминій лінії був засланий в Сибір. Але мамині родичі зберегли українську ідентичність, а батькові – навпаки.
Можливо, це просто стратегія виживання і мімікрія – нічого не відчувати до своєї батьківщини, щоб було легше жити.
Я ж давно зробив свій вибір і не шкодую про нього. Але мені дуже боляче, що батьки – літні люди, а я не можу виконати перед ними свій синівський обовʼязок. Коли мама зламала руку, їй ніхто не міг допомогти…
Раніше я ще вірив, що повернуся до неї в український Маріуполь, але зараз, перебуваючи на фронті, я уже в цьому не впевнений. Єдине, чим себе втішаю: слава Богу, ми всі залишилися живі.
Ольга, 28 років
Журналістка регіональних медіа
"Я рада, що батьки не загортаються в триколори"
Я переїхала у Маріуполь з міста Брянка Луганської області, коли мені було 10 років. Батьки були шахтарями і рушили в пошуках роботи. Тут я вчилася, працювала в медіа, познайомилася зі своїм чоловіком.
Ми жили у селищі Мирний біля заводу Ілліча і до останнього не могли повірити, що буде повномасштабна війна. Думали: у нас є морська охорона, є "Азов"… Навіть якщо наступ буде, то зупиниться на кордоні. Ми навіть не обговорювали перспективу їхати кудись із дому.
Третього березня 2022 року в місті зник зв’язок. Почалося пекло, все горіло, ми потрапили у повну блокаду. Було зрозуміло, що росіяни шукатимуть мого чоловіка, бо він служив у поліції. Ми намагалися придумати йому легенду, але у росіян вже були всі бази…
Після виходу військових із заводу Ілліча в селищі почалася "фільтрація": мого чоловіка і тата забрали просто з дому, коли ми збиралися обідати супом, який мама зварила з якихось залишків. Сказали, відпустять через 2 дні, але вони затягнулись на 32.
Батька разом з іншими цивільними чоловіками утримували в школі у селі Безіменне, а чоловіка вивезли в Оленівку і допитували місяць.
Я дізналася, що полонених звозять у Донецьку область, тому поїхала до свекрухи, яка жила в окупованому Донецьку. Вмовляла маму їхати зі мною, хоча б від обстрілів, але вона відмовилась – сказала, що чекатиме тата вдома. Так і розділилася наша сім’я.
Востаннє ми з мамою бачилися 25 квітня, коли вона мене проводжала на автобус в Донецьк, а батька я не бачила від дня затримання. Коли я вперше виїхала з селища в центральну частину Маріуполя, побачила жахливі руйнування приватних будинків, чорні багатоповерхівки, поховання у дворах. Тоді прийшло відчуття, що назад дороги нема…
Я їздила до колонії в Оленівці, намагалася дізнатися, де мій чоловік, але росіяни брехали в очі – "такого тут немає". Тільки коли почався вихід з "Азовсталі", його відпустили, бо у нього не було "статті" (сфабрикованої кримінальної справи – ред.) Волонтери допомогли нам з чоловіком і свекрухою виїхати через Росію і Білорусь. За 7 днів ми добралися до України.
Мого тата відпустили десь у травні, але батьки залишилися в окупації. Я не скажу, що вони за Росію, просто в їхній свідомості навіть не постає питання: "А може поїхати?". Якби їм сказали їхати і починати все спочатку, вони б подивилися на вас круглими очима. Це страшно, важко, незрозуміло.
У батьків уцілів дім. Тато продовжує працювати будівельником, мама – в пекарні. Вона розповідає мені про кота, город, здоров’я, роботу: "Ось напекла булочок", "Готую піцу", "Посадила полуницю". Вони наче відгородилися від світу у себе вдома, але я розумію, що їхнє життя сіре і безрадісне. Це найболючіше – знати, що вони не щасливі, але все одно залишаються там.
Мені було дуже важко прийняти ситуацію, я жила з постійним відчуттям провини, тому пішла до психолога. Зараз я спілкуюся з мамою раз на місяць, з татом – ще рідше. У нас із ним ніколи не було близькості. Іноді я навіть внутрішньо звинувачую його в тому, що мама залишилася там із ним…
Я рада, що батьки не загортаються в триколори, не ведуть ніякої політичної активності, не пишуть дурні в інтернеті – бо у моїх знайомих є і такі випадки. Але я помітила, що з часом мама трішки піддалася пропаганді, почала повторювати дивні наративи про Європу і США. Я намагалася щось їй пояснити, бо вона завжди мені вірила, але це виявилося марно.
Заперечення реальності – це її спосіб вберегтися, не розриватися між питаннями "хто винен" і "чому я тут живу". Ми посварилися, я виставила межі, і зараз ми на ці теми не говоримо.
Коли люди оцінюють такі ситуації збоку, вони не розуміють. Як відповісти на запитання "Чому ти спілкуєшся зі своїми батьками?" Бо я люблю їх, бо мені важливо підтримувати зв’язок із родиною. Я точно знаю, що вони залишилися в Маріуполі не через любов до Росії, а тому, що це важко – поїхати у невідомість, без грошей, без гарантій. Ті, хто це зробив – молодці, але це не кожному під силу.
Ми з чоловіком починали все з нуля, спочатку в Хмельницькому, потім у Києві. Купу разів переїжджали, шукали квартири, виживали без роботи. Якби я розповіла про це батькам, вони б точно сказали "нам такого не треба".
Я не знаю, чи ще колись побачу батьківський дім, чи обійму маму… Поки Маріуполь під окупацією, ми з чоловіком не зможемо повернутися, бо на першому ж блокпості нас заберуть "на підвал".
Інколи я думаю, що єдине, чого мені зараз хочеться – щоб хтось визнав, як мені боляче втратити ці стосунки з сім’єю... Щоб суспільство розуміло: не всі люди, які залишились в Маріуполі, підтримують Росію.
Маріупольці не винні в тому, що опинилися в окупації. Винні росіяни, які вторглися до нас і поставили перед вибором – залишатися вдома чи виїжджати.
