Вітер і пил, а не вода: вчені дізнались походження темних смуг на Марсі
Марсіанські схили – від кратерів до вулканічних плато – вже з 1970-х років привертали увагу вчених. На знімках із супутників NASA видно темні смуги, які розростаються, розгалужуються, а згодом зникають. Багато хто вважав їх найкращим доказом того, що на Марсі досі є рідка вода.
Але нове дослідження це спростовує. Його результати опубліковані в журналі Nature Communications, пише Reuters та IFL Science.
"Наш аналіз показує: немає ознак того, що ці смуги пов’язані з водою", – каже Адомас Валантінас, планетолог з Університету Брауна.
Дослідники зібрали базу з понад 87 000 супутникових знімків, де ідентифікували близько 500 000 смуг. Реальна кількість, за їхніми оцінками, може сягати двох мільйонів. Їх довжина – до 700 метрів, вони обходять перешкоди та мають форму потоків – але це ілюзія рідинної поведінки сухого пилу.
"Маючи глобальну карту, ми змогли порівняти її з іншими даними: температурою, вологістю, швидкістю вітру, наявністю зсувів, гідратації поверхні", – розповідає Валентин Біккель.
Натомість спостерігається чітка кореляція з підвищеною швидкістю вітру та накопиченням пилу.
Що ж із водою на Марсі?
Хоча рідка вода вважається ключовою умовою для життя, її існування на поверхні Марса зараз надзвичайно малоймовірне. Атмосферний тиск занадто низький, температура – надто холодна.
Утім, теоретично можливе утворення дуже солоних роп (brines) – якщо, наприклад, вода виходить із підземних льодовиків або волога конденсується з повітря. Але ця гіпотеза не підкріплена зв’язком із реальними смугами.
"Якби смуги утворювались через солону воду, це були б потенційно населені мікроніші. Але наразі ми не бачимо жодного зв’язку з вологістю, температурою чи сонячною орієнтацією", – додає співавтор дослідження.
RSL – інший тип марсіанських смуг, які з’являються влітку і зникають узимку. Вони також вважались можливим слідом сезонного танення. Але і вони, на думку вчених, вони мають "сухе" походження, а не водне.
Це дослідження звужує поле для пошуків позаземного життя: тепер відомо, що схили з темними смугами – не найперспективніше місце. Але це також звільняє ресурси для дослідження інших регіонів, де можуть бути більш ймовірні сліди води під поверхнею.
"Усе зводиться до одного питання – про придатність до життя. Якщо вода тут ні до чого, треба шукати її в інших, перспективніших точках", – каже Біккель.
Тепер науковці знатимуть, де не варто шукати ознаки води, а отже й життя. І саме аналіз "великих даних" дозволяє робити такі висновки, ще не запускаючи космічні апарати.
"Це велика перевага нашого підходу: ми можемо спростувати деякі гіпотези ще до польоту місій", – резюмує Валантінас.
