Насилля мовчанням. Чому звільнення Білоуса з Молодого театру не розв'язує театральну кризу

Цього тижня на сценах Молодого театру, що в Києві, дають сім вистав у постановці Андрія Білоуса. Того самого, якого звинувачують у домаганнях і непристойній поведінці студенти театрального університету й актори його ж театру – всього понад пів тисячі свідків.

Абсурдна ситуація, як на європейське сприйняття. Днями Авіньйонський фестиваль, найпрестижніший театральний форум світу, за два місяці до початку гучно попрощався із заступником директора. Його звільнили на тій лише підставі, що на попередньому місці роботи його звинуватили в харасменті. І хоч докази ще збирають і вирок не винесено, але це вже "створює атмосферу підозри", пояснив Фестиваль.

Однак Україна, схоже, в цьому сенсі не Європа. На час слідства Андрій Білоус не був відсторонений від керівної посади. І продовжував бути не просто директором закладу, а й режисером – людиною, що в театрі наділена безпрецедентною владою над тілами своїх підлеглих. За вказівками режисера актори на сцені можуть оголюватися, торкатись одне одного, імітувати сексуальну поведінку, лаятись тощо. Більшість постановок Білоуса промарковані як вистави для дорослих 16+. Безпрецедентна влада потребує безпрецедентної довіри, але...

46 працівників театру, які 31 січня засвідчили неприпустиму поведінку свого директора, й надалі виходили на сцену в цих виставах. Бо вони, окрім іншого, є найнятими працівниками муніципального закладу. І жодна "атмосфера підозри" не є підставою для того, щоб порушити штатний розклад.

У Київській державній адміністрації стверджують, що відсторонити Білоуса хоча б на час слідства не мали жодної можливості. Мовляв, що вже й казати про звільнення. Хоча і Державна служба з питань зайнятості, і комісія, що її створила сама КМДА, і адвокати жертв переконували, що підстав для звільнення більше, ніж досить.

75 днів у Молодому театрі тривала не просто "атмосфера підозри". 75 днів потенційні жертви насилля працювали пліч-о-пліч з потенційним кривдником, який мав над їхніми тілами безпрецедентну владу.

Водночас чиновники, які мали всі повноваження убезпечити людей, відмовчувалися, аж поки сьогодні Білоус звільнився "за згодою сторін". Можливо, щоб КМДА так і не довелося реагувати на незручну петицію про звільнення і Білоуса, і директора департаменту культури Анжияка. Адже вона набрала необхідні підписи ще два тижні тому, але реакції київських чиновників так і не отримала.

Проте це мовчання чиновників не було нейтральним, воно зробило їх спільниками злочину. Адже злочин полягає не в потенційному фізичному насиллі чи аморальній поведінці. А в безпрецедентній кризі довіри до театру як інституції, у підтримці (і державному фінансуванні) небезпечного простору не лише для акторів, а й глядачів. Над якими театр теж має владу.

Як писав Мішель Фуко, "влада не просто чиниться над тілами; вона ними оперує, їх формує, підпорядковує, змушує рухатися і діяти певним чином". Тіло є полем, через яке влада відтворюється. І в театрі влада відтворюється через тіла і акторів, і глядачів.

Актори промовляють своїми тілами до глядачів сенси, змушують їх реагувати, змінюватись і чинити в певний спосіб.

Які сенси може промовляти скривджене тіло, тіло, що його скеровує аб'юзер? Те, що в центрі української столиці людська гідність все ще не може знайти захисту? Те, що людина на державній посаді наділена необмеженою владою і ти або підкорюєшся, або шукаєш спосіб отримати владу, щоб підкорювати?

За таких умов театр стає лише мультиплікатором насильницької поведінки, місцем, яке увладнює кривдників. І якщо ми як суспільство це приймаємо, то руйнуємо не лише конкретний театр – ми підважуємо довіру до мистецтва як простору, де шукають правду і сенси, що формують ідентичність. Нову українську ідентичність, що виборює своє право на існування. І до європейськості якої так із пафосом полюбляють звертатись можновладці всіх рівнів.

Спільниками цього злочину у мовчанні є не лише столичні чиновники. Урядовці, що відгородились від цього скандалу і відмовчуються, теж у цій спілці. Адже йдеться не лише про кризу довіри конкретного театру. Ідеться про кризу довіри всього державного інституту театру, який чиновники – і місцеві, і з Міністерства культури – уможливили своїм мовчанням.

Причому звільнення Білоуса відповідальності із представників влади не знімає. Радше навпаки – вивергає на нас той факт, що держава не спроможна зробити державний театр безпечним простором. Цей скандал наочно продемонстрував, яким ураженим, незахищеним є театр перед недоброчесною людиною.

В Києві для вирішення ситуації знадобилось 75 днів. Скільки ж тоді потребуватиме розв'язання подібного конфлікту в регіонах без постійної журналістської уваги? А скільки ще ми не дізнаємось?

Цей скандал демонструє, як в Україні відсутні прозорі механізми захисту потенційних жертв аб'юзу, як не сформовані і не втілені гендерні політики в театральному середовищі і в закладах мистецької освіти. Тим часом подальше ігнорування цієї проблеми лише посилює існуючий злочин.

Тетяна Пушнова, редакторка УП.Культура.

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.