Мандри, лелітки і Йогансен. Харківський вайб у київському Малому театрі на виставі "Подорож ученого доктора Леонардо…"

У столичному Малому театрі відбулася прем’єра вистави "Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію" від харківського режисера Артема Вусика. Постановку здійснили за романом іншого харків'янина Майка Йогансена, класика з когорти "Розстріляного відродження".

Якою вийшла інсценізація роману авангардиста на сцені столичного театру? Який досвід постановка від засновника театру "Нафта" пропонує київським глядачам і глядачкам? Відповіді шукає Наталія Колегіна.

Від тексту до вистави

Харизматичний піжон, а ще поет, прозаїк, лінгвіст, журналіст, футболіст і більярдист Майк Йогансен висловив тезу про "мистецтво як лимонад". За Йогансеном, мистецтво не мусить служити народу, виховувати чи неодмінно бути корисним, а його головна функція – розважати.

Йогансен не лише висловлювався про роль мистецтва, як личить небайдужому митцю, – він також глибоко занурювався у природу літературного твору, щоб підірвати усталені засади й порядки. Відтак, його знаменитий роман "Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію" стає яскравим літературним експериментом, який письменник називає "ландшафтним оповіданням".

У ньому – мішанина стилів, сюжетних ходів з різних літературних напрямів і жанрів: від авантюрно-пригодницької прози до соціально-побутового чи любовного роману. За задумом автора, у цьому тексті дійові особи – це "прості картонні ляльки", "рухомі декорації", які надають рухливості й оживляють ландшафт степової Слобожанщини. А Слобожанська Швайцарія своєю чергою, попри відсутність суб’єктності, начебто стає головною персонажкою.

У центрі твору – італієць доктор Леонардо Пацці та його майбутня коханка прекрасна Альчеста, які мандрують мальовничими просторами Слобожанщини, зокрема Харківщиною. Годі переказати усе, що відбувається у книжці, – там сплелися коні й люди, персонажі перетворюються чи перетікають одне в одного, зустрічають на шляху різноманітних місцевих людей, і подорож слобожанськими степами триває.

Попиваючи прохолодну солодку газованку, розмірковую про те, якою ж видалася вистава-інсценізація знаменитого авангардного роману ексцентричного класика. Що в ній від Майка Йогансена, а що від Артема Вусика та команди вистави? Чи справді текст розважає? А постановка?

Фізичний театр і вистава-комікс

За інсценізацію хитромудрого тексту від харківського авангардиста взявся харків’янин Артем Вусик – актор, режисер і засновник театру "Нафта". Вусик працює з фізичним театром, у якому основою є не емоція чи драматичне переживання, а фізична дія, рух у просторі та взаємодія між акторами й акторками, а також – з глядачами й глядачками.

У виставі багато руху, пластики й динаміки. Актори й акторки на сцені реагують тілом буквально на все, наприклад, на звуки, які самі ж видають. Крім фізичного театру, у виставі використали елементи клоунади, пантоміми, пальчикового та лялькового театрів.

"Подорож ученого доктора Леонардо…" – це вистава-комікс. Що спільного між виставою і графічним романом? Дійство починається з газети "Воче-Дель-Пополо", з першої шпальти якої режисер Артем Вусик зачитує вступне слово у фоє театру. Це перша сцена вистави, друга – розпочнеться вже у глядацькій залі. Після вистави глядачі та глядачки зможуть забрати примірник газети з собою і дізнатися про те, що Йогансен був навдивовижу неорганізований або ж як звали собак, з якими письменник частенько полював. Стиль газети наближений до жвавого й пародіювального стилю Йогансена.

У "Воче-Дель-Пополо" пише: "До речі, актори й актриси, котрі грали свої ролі під час першого, прем’єрного показу, можуть увійти в ролі настільки, що перестануть коритися авторській (у цьому випадку режисерській) волі й не з’являться під час наступних вистав, навіть більше – стверджуватимуть, що цього ніколи не було й жодних ролей вони не виконували". Тут вловлюємо і влучне наслідування Йогансена, і грайливість та легкість, з якою команда працювала над виставою. Мимоволі згадую п’єсу "Шість персонажів у пошуках автора" Луїджі Піранделло, італійського драматурга й нобеліата з літератури за 1934 рік. У ній персонажі й персонажки набувають власної, не закладеної автором, волі й прагнуть його знайти. А актори й акторки вистави "Подорож ученого доктора Леонардо…" теж нібито набувають власної волі – від виконавців і виконавиць ролей стають людьми, які можуть не скоритися волі режисера!

А де тут комікс? Подібно до того, як Йогансен створює "картонних" персонажів, які слугують декораціями до ландшафту, вистава за романом має власну зумисне створену "картонність", яку видно у лаконічній та функціональній сценографії Андрія Хворостьянова. У ній кожна деталь, кожен елемент реквізиту працює, виконуючи почергово кілька функцій.

Що і як діється

Ще на початку Йогансенового тексту письменник подає думку про літературу як пригоду, бо з книжкою можна подорожувати не виходячи з квартири. Так само у виставі – глядачі й глядачки мають нагоду мандрувати й проживати пригоди, сидячи на своїх місцях у театральній залі. Але не на звичних місцях – стільці розставлені хаотично й кожен має своє ймення, як-от Зізі, Бешкетник, Джармуш чи Бергман. Зала тьмяно освітлена, задимлена. Сцена – це поміст, який оточує залу по периметру. Актори й акторки здійснюють власну подорож і рухаються за годинниковою стрілкою – то на човні, то на возі, а то й пішки, а глядачам доводиться крутити головами й розвертати свої стільці так, щоб побачити усе, що діється.

Акторська гра вражає, бо актори й акторки діють вільготно, виразно, кожен жест і порух викликають цікавість. А ще вони повсякчас перевтілюються й грають почергово різних персонажів і персонажок. Лише Станіслав Весельський та Марія Моторна мають незмінні ролі доктора Леонардо та прекрасної Альчести. Богдан Куліш грає то ексцентричного іспанського тираноборця Дона Хозе Перейру, то селянина Черепаху, який підпрацьовує візником, балакає з конем Володькою і любить випити. Ігор Чебан – водночас пес Родольфо та студент із козацького роду Орест Перебийніс. Максим Кущов грає то доброго Древонасадця, який вигнав дружину й дітей, щоб його не об’їдали, то комуніста Данька Харитоновича Перерву, який випадково застрелив зайця у серпні й тепер утікає від переслідувачів. Лариса Шелоумова грає кілька ролей – куркуля, підприємливу бабу, привид дружини доброго Древонасадця та оповідачку Донну Хозе Перейру, яку не знайти у Йогансена, бо її вигадав режисер.

Вистава рясніє яскравими деталями, множинністю й різноманіттям елементів, які приковують увагу глядача. Ефектні різноколірні костюми з рюшами, мереживом, жабо, лелітками та іншими кітчевими деталями створив художник Саша Шай. Обличчя акторів і акторок розписані візерунками й мерехтять блискітками.

Різноманітним є також музичний і звуковий супровід від композитора Стаса Кононова, у якому крім музичних треків, використані звуки дзюркотіння води чи пташиного співу. Безліч звуків створюють актори й акторки на сцені через звуконаслідування різних предметів і явищ, а ще використовують вигуки різного емоційного забарвлення, додаючи таким чином дійству нарочитої емоційності.

Подібно до того, як Йогансен руйнує усталені закони художньої оповіді, команда вистави "Подорож ученого доктора Леонардо…", виходить за межі театральних рамок. Щонайменше – тут немає четвертої стіни між акторами й глядачами. Коли актори не діють, а стоять у темряві на підвищенні сцени, то радо зазирають у душу, підморгують чи по-іншому взаємодіють з глядачами у залі. Іншим разом глядацтво стає полем гречки, в якому від гонителів переховується Данько Перерва. Ба більше – актори й акторки заявляють відкрито, що грають персонажів у виставі. Баба погрожує не балакати зайві репліки на сцені, інакше буде непереливки, а пізніше хтось пропонує змінити мізансцену на якусь більш виразну.

На відміну від драматичних постановок, насичених психологізмом, до яких ми звикли і які для нас є своєрідним стандартом театрального дійства, вистава "Подорож ученого доктора Леонардо…" у Малому театрі видається феєрично-авангардною та дотепно-абсурдною. Після перегляду вам навряд чи захочеться помовчати й заглибитись у глибокі думи, як того вимагає класично добра вистава, навпаки – завдяки шаленій енергії акторів і акторок вам кортітиме бути іронічними й кумедними та найважливіше — святкувати це життя!

Читайте УП.Культура в Telegram i WhatsApp!