Моя дитина – єдина українськомовна в класі. Як Україна може програти мовну війну?

На третій рік повномасштабної війни моя дитина – єдина українськомовна у класі київської приватної школи. Навіть попри викладання українською та державну політику, щоденне середовище дітей – російськомовне. І це не виняток, а системна проблема, яку ми досі не хочемо визнавати.

Русифікація триває не в Telegram-каналах і не в ефірах, а в розмовах дітей на перервах, на дитячих днях народження, у батьківських чатах. Це не питання стилю – це питання національної безпеки. Бо мова – це не лише засіб спілкування, це ідентичність, ключ до освіти й основа стійкості. І якщо ми втрачаємо українську в дітях – ми втрачаємо Україну в майбутньому.

Мій кейс

Мій 9-річний син Матвій – дитина, чию мову ми плекали й виборювали з народження. Пошуки українськомовного садочка, розваг, гуртків, прохання близьким говорити з ним українською, розмови з батьками його друзів. Вдалось.

Матвій має чудову українську, досить хорошу англійську і до школи не розумів російську. Але два роки навчання – і чую від нього під час ігор окремі слова російською. Хоча школа не має російської, вчителі розмовляють українською, підручники та контент теж українською – діти тотально русифіковані. Ігри на перервах російською, звернення один до одного теж, навіть на уроках діти не дуже переходять.

Для 9-річного Матвія батьки ще авторитет, він дослухається до нас, копіює та транслює наші цінності. Але з кожним роком, що природно, колектив ровесників набуватиме більшого авторитету. Настане момент, коли для Матвія стане надважливо подобатись друзям. А повністю російськомовний дитячий колектив притягне за собою російську.

Що ж до класу Матвія – маленькі діти не обирають російську. Вони – дзеркало батьків. Їхні російськомовні батьки теж не переходять на українську навіть у стінах школи, дозволяють дітям переглядати російський контент (не російською мовою, саме російський, бо однокласники сина співали російські пісні), формують відповідну мовну норму для своїх дітей. Вони роблять так, щоб для їхнього чада російська (і російське) ставало рідним і базовим за замовчуванням.

Через вибір та дії інших батьків моя українськомовна дитина потрапляє під тиск – мовний, соціальний, культурний.

Цифри – оптимістичні. Але реальність складніша

Згідно з останніми опитуваннями Центру Разумкова і КМІС:

• 78% українців називають українську рідною (це на 26% більше за 2006, тоді було лише 52%);
• 75,5% вважають українську мовою престижу серед друзів і колег.

Але ці цифри – середні показники України. Як зазначив Руслан Гурак, Голова Державної служби якості освіти України: "На третій рік повномасштабної війни частка респондентів, які послуговуються українською мовою як в освітньому процесі, так і в побуті, дещо зменшилася. У східному й південному макрорегіонах у повсякденному спілкуванні учасників освітнього процесу переважає російська".

У Києві ситуація теж сумна. У приватних школах, у молодших класах та серед підлітків російська не просто збереглась, вона проростає і масштабується знову.

20% дошкільнят українську мову майже не розуміють. Діти не можуть назвати слово "хмаринка", "стеля" чи "підлога". Такі дані оприлюднила ГО "Спільномова". Вони провели опитування у садочках та школах Києва. За результатами дослідження серед дітей 5-6 років, 15% дошкільнят активно вживають українську, ще 65% – змішана група: ці діти можуть вживати частину російських і українських слів або переважно послуговуються російською й водночас запозичують якісь українські слова, а 20% дошкільнят українську мову майже не розуміють.

У школі поступово знання надолужують. Дитина починає розуміти, що їй хочуть сказати українською. Але це не означає, що українська для неї стане домінантною. У Києві в дітей шкільного віку ГО "Спільномова" зазначає про велику проблему, яку поки що ніяк не розв’язують: діти є домінантно російськомовними (власне, ситуація з класом мого сина). Тобто діти постійно перебувають саме в російськомовному середовищі.

Той факт, що вони навчаються в українських школах, де викладають лише українською мовою, на мовну ситуацію майже не впливає. Адже первинно ми думаємо тою мовою, якою нас виховують батьки і яка є першою.

Батьки – головні у рідній мові дитини

Русифікація не відбувається силою. Вона відбувається щодня на кухні, в машині, на дитячому дні народженні. Коли мами й тати – освічені, соціальні – свідомо або байдуже обирають говорити з дитиною російською, вони приймають чужу культурну норму. Дитина ж приймає її автоматично.

І це не "байдуже". Це не просто "мовне питання". Це – національна безпека, культурна ідентичність, психологічна цілісність дитини. Якщо спростити до базового рівня – вибір мови дитини – це про інвестиції у країну: українською – в Україну, російською – донатиш у майбутнє та перемогу росії.

Українська – це не лише про приналежність. Це – про рівень (недо)освіти вашої дитини

Шкільні предмети викладаються українською. Дитина, яка погано розуміє мову, зчитує інструкції повільніше, гірше сприймає пояснення вчителя, не може якісно працювати з підручником, писати та креативити. Усе це – системне зниження результатів.

Згідно з опитуванням ГО "Спільномова", кожна п’ята дитина заходить у перший клас з критично низьким рівнем володіння мовою навчання. А отже – знижує свої шанси на успішне навчання, поступово втрачає мотивацію і може опинитися на узбіччі освітнього процесу. Підозрюю, ситуація на півдні та сході країни не краща.

Ініціативи держави чи школи, як-от мовні стандарти, українськомовне викладання, патріотичні уроки – працюють лише в тандемі з батьками. Якщо вдома звучить інша мова, інший світогляд, інші наративи – дитина живе у конфлікті. І зазвичай вибирає адаптацію, а не опір. Це означає поступову втрату і мови, і змісту, який вона несе.

Тому українська – це не лише про майбутнє країни. Це – про те, чи отримає ваша дитина шанс повноцінно навчатися, розвиватися, конкурувати. І, зрештою, – чи зростатиме вона українцем в українській державі.

Як захистити українців від російської?

Школи нарешті стали українськомовними, більшість вчителів та викладачів – теж. Мова у медіа, пости багатьох (принаймні, адекватних) блогерів українською. Але цього недостатньо. Поки мами і тати будуть розмовляти з дітьми російською – вона існуватиме. А отже, існуватиме більше опцій у росії впливати на наших дітей та майбутнє.

Три роки десятирічної (хоча, насправді 300+ річної) війни росії/московії проти України. Ми вже не з книжок, а на власні очі бачимо, як нас вбивають, зокрема, і за мову. Усі, хто дивиться глобально на питання виживання України, перейшли на українську. На даному етапі залишилось працювати з людьми, які або не розуміють ваги мови, або ж зі ще складнішими поглядами. І тут вже задача держави: інвестувати зусилля, час та гроші в українську мову.

Кроки від держави для збереження української:

1. Інвестиції в українське. Культура на часі як ніколи. Щоб українська ставала популярною серед дітей і підлітків – потрібен контент. А отже, інвестиції в українськомовних блогерів, програми, фільми, літературу.
2. Суворіше блокування російського контенту в інтернеті. Діти досі дивляться російських блогерів, копіюють їх. Тут потрібен і контроль батьків, і робота держави.
3. Кампанії на популяризацію української мови: локальні, національні, під різні ЦА. Це має звучати всюди.
4. Мова держслужбовців. На жаль, досі частина державних службовців (навіть депутатів та міністрів) розмовляють російською. І їм теж би не завадили додаткові пояснення, уроки та рамки.
5. Жорсткіші покарання закладам та інституціям, які не дотримуються мовних правил. Якщо у 2025 бізнес чи організації використовують російську – це позиція, яка шкодить країні.
6. Більше повноважень мовному омбудсмену. Уповноважений із захисту державної мови – важлива і потрібна для захисту мови людина. Але його інструменти обмежені, а це просто унеможливлює нормальний результат. Держава мала б переглянути повноваження омбудсмена, масштабувавши їх.

Що робити батькам?

1. Публічно говорити. У мовному питанні триває боротьба. І ми її можемо програти. Тож голоси мають звучати від кожного з вас.
2. Тиснути на школи. Адміністрація має формувати мовну політику, проводити збори, говорити з батьками. І не "просити", а чітко артикулювати вимоги до мовного середовища.
3. Підтримувати українськомовних дітей. Це не лише про книжки чи фольклорні свята. Це про середовище підтримки, про спільноти, про групи за інтересами, де українська – мова не "винятку", а сили. Робити клуби, плейдейти, розваги українською.
4. Не мовчати в чатах. Якщо батьки не говорять між собою про мову – це теж форма згоди. Згоди на русифікацію.
5. Розмови з іншими батьками. З позиції вашого болю та страхів, з пропозиціями підтримки.
6. Не критикуйте за суржик та помилки. Постійно повторюю це. Дорослій людині досить важко перейти на мову саме через страх помилок, не збільшуйте його.
7. Контролювати мову на гуртках, клубах та інших заходах. Мені знадобилось 4 місяці, щоб пояснити вчителю танців сина важливість української під час уроків. Не толеруйте російську довкола дитини.

Дуже хочу, щоб моя дитина залишилась українськомовною

У 2025 році, на третьому році повномасштабної війни рф проти України, моя дитина – єдина українськомовна у класі київської приватної школи. Це не окрема історія лише моєї родини, це – симптом великої проблеми, яка може перерости у чергові сто років війни.

Після 2022 80% українців ідентифікують себе як громадяни України. Але громадянство – не лише паспорт. Це щоденний вибір – зокрема мовний. Якою мовою ми говоримо з дитиною вдома? Якою мовою вона думає, формулює запитання, вчиться?

Нам всім час нарешті виконати домашнє завдання з мови: зробити так, щоб українська стала рідною і першою мовою наших дітей.

Надія Потоцька, консультантка зі стратегічних комунікацій, амбасадорка ефективного читання, спеціально для УП. Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.